“Хто був частинкою мене, навіть короткий час, буде в моєму серці завжди”- Опіка Ангела про всесвітній місяць обізнаності про перинатальні втрати
Жовтень — це Всесвітній місяць обізнаності про перинатальні втрати, а 15 жовтня — день пам'яті дітей, які покинули цей світ надто рано. Його мета — підвищити рівень проінформованості людей про проблему загибелі дітей у період вагітності, пологів чи одразу після, надати дієві способи підтримки батьків у горі та розвинути культуру бережного співчуття та екологічного горювання. Це можливість батькам, родичам та друзям загиблих згадати своїх немовлят та розповісти про свою втрату, щоб прагнути до покращень, які зараз необхідні батькам та сім’ям в майбутньому.
Як подолати страх наступної вагітності, як допомогти близьким пройти нелегкий шлях втрати, як говорити з дитиною про смерть братика чи сестрички? Громадська організація “Опіка ангела” простягає руку підтримки тим, хто шукає відповіді на ці питання.
Хто ми?
“Опіка Ангела” - українська громадська організація, яка надає бережний супровід тим, кого торкнулась смерть дитини від зачаття до першого року життя.
“Ми розуміємо, яким сильним є біль від втрати і як пече любов, якої немає кому подарувати. Ми розуміємо, наскільки важливою є підтримка у цей складний час і ми розуміємо, наскільки важливим є збереження та вшанування пам'яті життя, яке закінчилось надто рано”
Є світова статистика, що одна з 4 вагітностей закінчується втратою. Це може бути викидень, завмерла вагітність, перинатальна або неонатальна смерть. Для нас — це не статистика, це частина нашого життя, адже організація заснована батьками, які пережили втрату.
Психологиня та авторка програми Бути Батьками Ангела, каже:
“Ми розуміємо, яким сильним є біль від втрати і як пече любов, якої немає кому подарувати. Ми розуміємо, наскільки важливою є підтримка у цей складний час і ми розуміємо, наскільки важливим є збереження та вшанування пам'яті життя, яке закінчилось надто рано”
Є світова статистика, що одна з 4 вагітностей закінчується втратою. Це може бути викидень, завмерла вагітність, перинатальна або неонатальна смерть. Для нас — це не статистика, це частина нашого життя, адже організація заснована батьками, які пережили втрату.
Психологиня та авторка програми Бути Батьками Ангела, каже:
“Усвідомлення всього, що ми втратили, надає горю справжній розмір, а це означає що воно не безкінечне”
Кожного року ми прагнемо говорити більше про проблеми, з якими стикаються батьки, що переживають втрату дитини. Адже окрім великого болю від втрати, багато з них отримують також травмуючий досвід негідного ставлення, невизнання їхнього батьківства, ретравматизації та відсутності підтримки з боку близьких та спеціалістів. Все це доповнюється важким відчуттям провини та самотності у своєму горі.
Всесвітній місяць обізнаності про перинатальні втрати. Чому це важливо
Мета цього місяця обізнаності, який проходить по всьому світові — підвищити рівень проінформованості людей про проблему загибелі дітей у період вагітності, пологів чи одразу після, надати дієві способи підтримки батьків у горі та розвинути культуру бережного співчуття та екологічного горювання. Це можливість батькам, родичам та друзям загиблих згадати своїх немовлят та розповісти про свою втрату, щоб прагнути до покращень, які зараз необхідні батькам та сім’ям в майбутньому.
Про що ми говоримо?
“Коли я повернулася з пологового “з порожніми обіймами” мені дуже хотілося говорити про свою втрату, відчути підтримку, щоб мені сказали:“ Мені дуже шкода”. Рідні ж вирішили не чіпати цю тему вдома, думаю, не хотіли зайвий раз травмувати. За кілька тижнів вийшла на роботу. В мене чудові колежанки, з якими завжди було комфортно, було відчуття ось тих “рідних душ”. І що ж на мене чекало? Мої добрі подруги стали мене уникати, в розмовах я чітко відчувала, що вони фільтрують кожне сказане слово. Я зрозуміла, що я втратила не тільки дитину, а й все моє минуле звикле життя, речі, які давали опору. Я сподівалася, що повернувшись до колективу, мені буде легше прийняти себе нову, але виявилося що тепер несу незручне для соціуму тавро “вона втратила дитину”, - Олена, 29 років.
Незручні, невидимі, тавровані. Стигма — як ми несвідомо можемо завдавати болю. У цій статті ми говоримо про стигму довкола втрати вагітності та дитини, адже саме про її наявність свідчить наведений життєвий приклад. Про те, який вплив вона має на батьків, які пережили втрату та чи відбувається дестигматизація теми перинатальних втрат в Україні.
“В нашій родині було три викидні на ранніх термінах. Це сталося протягом двох років. Втрати ми переживали болісно, але геть по-різному. Я знала, що чоловік горює, але мене дратував його оптимізм, що все буде добре, обов’язково все вийде. А також його бажання рухатися далі та не говорити про втрати. Лише з часом, після відвертого обговорення, я дізналася і зрозуміла, що він відчував підсвідоме почуття провини, неспроможності щось виправити. Чоловік знецінював свої власні горювання, адже “це відбулося не у його тілі”, - Катерина, 40 років.
Існують опубліковані дослідження, що від чоловіків є очікування не говорити взагалі про ранні втрати вагітності й не проживати жодних емоцій. Наратив інколи є таким, що їх це взагалі не стосується і це не частина їхньої справи. Це створює обставини, в яких чоловіки не мають ані часу, ні простору для того, щоб навіть усвідомити все що відбулось та свої власні емоції. Хоча усі прекрасно усвідомлюють, що втрата має незворотний вплив на пару, стосунки, на жінку та чоловіка. “Опіка Ангела” говорить про те, як можемо ми, як суспільство, діяти краще, щоб чоловіки не відчували себе акторами другого плану? Щоб проживання горя у парі мало менш руйнівний вплив на стосунки, визнавався біль обох партнерів та давалось право і час на горювання?
- Перш за все, це вшановувати та не знецінювати кожну історію втрати, і обох батьків;
- не намагатися “виправити”, втішити, відволікти чи врятувати від горя;
- не мати очікувань щодо того, як і хто проживатиме біль;
- не каталізувати відчуття вини. Чоловік є у багатьох випадках першою точкою контакту, він перший дізнається про втрату, він є поруч. І найгірше, що ми можемо зробити, це — підсилювати відчуття вини.
“Батьки з дітьми обговорюють безліч тем. Про щось говорити просто, про щось – складніше. Але, якби ми могли поставити на ваги кожну із тем, то, мабуть, найважчою була б тема смерті. Саме вона часом здається батькам «непідйомною» для пояснення дітям і надважкою для власного усвідомлення. Теми смерті, втрати, горя, скорботи часто містять у собі біль, сльози, страх, провину, злість, розгубленість… І для того, аби «відгородити» себе й дітей від цих непростих відчуттів й думок, деякі батьки стають «стіною» між цими розмовами й дитячими запитаннями. Глухою й німою стіною. Стіною-табу. Стіною, яка насправді не відгороджує від болю, а навпаки — не дає доступу до формування внутрішнього спокою й довіри. Довіри між батьками й дітьми. Довіри між нами й Богом. Довіри до себе”
Так, говорити з дітьми про смерть складно. Але життєво необхідно. Команда “Опіки Ангела” зауважує, що відвага дорослого розпочати з дитиною відверту та спокійну розмову про смерть братика чи сестрички – прояв батьківської мудрості та безмежної любові. А ось страх зашкодити дитині цією розмовою – більше страх батьків. Тож, відпустіть його. Кожна розмова про смерть, кожна відважно прожита непроста емоція, кожне вислухане дитяче запитання чи чесна відповідь дорослого повертають нас до життя. Життя, яке триває. Бо не страшно померти. Страшно так і не почати жити. Чи не продовжити жити після смерті малятка, на яке ви так чекали. Малятка, яке подарувало вам безмежну кількість любові для того, аби ви жили й раділи далі.
“Я працювала старшою сестрою в перинатальному центрі багато років. Ставила на облік жінок та вела їхню вагітність. Прийшла в цю професію ще зовсім юною. Коли вперше зіткнулася з тим, що моя дівчинка, так я називаю усіх своїх підопічних, втратила дитину, я довго плакала вдома. Звісно з роками таких випадків було ох як багато. Але я жодним чином ніколи не транслювала свій розпач. Я завжди підтримувала, випромінювала лише позитивний настрій і повну впевненість, що все буде добре. Чи звикаєш до цього болю з часом? Можливо й так, є певна профдеформація. Психіка намагається відсторонитися, не брати близько до серця, адже з втратами стикаєшся майже щодня”, - Ольга, акушерка.
“Ви обрали свою професію, щоб супроводжувати появу нового життя у цей світ, та ви ніколи не думали про те, що втрати будуть траплятися й у вашій повсякденній роботі” - такими словами ми починали навчання для медичних працівників з підтримки сімей, які зазнали втрати дитини у вагітності, пологах або за короткий час після них.
Бувши ще студентами медінститутів, напевно, важко уявити, що існуватимуть моменти, коли ти будеш заходити в палату до жінки, яка пережила втрату немовля, і пояснювати, як діяти, коли почне прибувати молоко. Не приходила і думка, як пояснювати сім’ї, що діагноз дитини на 4-му місяці вагітності не є сумісним із життя, або не уявлялося, як вимовляти слова “немає серцебиття”, в момент, коли робиш УЗД. Цьому нікого не вчили.
Як саме зрозуміти та підтримати сім'ї у найважчі миті їхнього життя ми детально розповідаємо у посібнику “Прощання з Ангелом” для медичних працівників. Це міжнародні стандарти по роботі з горем для фахівців, адаптовані до українських реалій.
Хочу щоб таких матеріалів було більше!
ПІДТРИМАТИ ОПІКУ АНГЕЛА
ПІДТРИМАТИ ОПІКУ АНГЕЛА