Авторка: Ольга Семенова, психотерапевтка
Пер. з рос. К. Міхаліциної
Оригінал за посиланням.

У своїй статті я спробую використовувати щадну лексику, проте інколи таких слів, як "мертвий", "смерть", "вмирання" і "втрата" уникнути просто неможливо. Закликаю читачів бути уважними насамперед до себе ‒ якщо для вас ця тема ще надто гостра й болюча, будьте обачні. Читайте поволі, не змушуйте себе чи інших вивчати цей матеріал. Дозвольте собі не квапитися ‒ щойно будете готові, ви зможете до нього повернутися.

Статистика щодо втрати дитини

Світова статистика стверджує, що дитину на ранніх строках вагітності втрачає приблизно 1 з 5 жінок (які знали про вагітність), також ми знаємо, що в світі щороку понад 2 мільйони діток народжуються мертвими, а ще приблизно 2,8 мільйона помирають за тиждень-два після народження. Ця понура статистика стосується насамперед країн із низьким та середнім рівнем життя, але й мешканці країн з розвинутою економікою та медичною системою не застраховані від перинатальних і неонатальних втрат.

Тема перерваної вагітності/втрати новонародженого привертає дедалі більше уваги та визнання, а це, своєю чергою, посилює інтерес до досліджень психологічного та емоційного тягаря, який лягає на батьків та родини, що пережили таку втрату. За останні двадцять років було проведено десятки досліджень такого досвіду, що розширюють наше розуміння втрати та горювання загалом.

Що таке горе і горювання

Побутує думка, що горе ‒ це багатогранний і дуже індивідуальний процес, однак йому притаманні й певні загальні риси. Наприклад, ранні моделі горя (приміром, 5 стадій горя за Кубблер-Росс) описували загальні "стадії" горя, починаючи від шоку та заперечення і до прийняття та зцілення.

Модель подвійного процесу подолання важкої втрати описує постійні вагання між "орієнтованими на втрату" (емоційними) та "орієнтованими на відновлення" (вирішення проблем) стратегіями, які допомагають упоратися з важким досвідом. Розроблений спеціально для батьків, які втратили дітей, підхід збереження близького зв'язку говорить про необхідність підтримувати такий зв'язок за допомогою символічних об'єктів, ритуалів та обговоренню спільних спогадів.

Утім, дослідження взаємозв'язку гендеру та горя показало, що соціальні очікування, пов'язані з тим, як повинні поводитися чоловіки, призвели до того, що самі чоловіки зазвичай не надто схильні виявляти емоційні реакції. Їм важче, ніж жінкам, дається попросити про допомогу чи прийняти її, якщо це стосується психічного здоров'я, горя і адаптації до втрати.

Як переживають горе чоловіки

Щоб пережити переривання вагітності/втрату новонародженого, чоловіки частіше, аніж жінки, вдаються до компенсаторної поведінки (наприклад, вживають психоактивні речовини: алкоголь, легкі наркотики тощо), і під час діагностики саме чоловіки одержують вищі бали за шкалою поведінки уникнення, їм складніше звернутися до служб підтримки та допомоги і отримати відповідні послуги.

Напрошуються доволі невеселі висновки:

1. Суспільство досі не визнає досвід чоловіків, які пережили втрату дитини, і це, ймовірно, шкодить і чоловікам, і родинам загалом.
   
   
2. Чоловіки оплакують втрату дитини по-різному, проте так само гостро, як і жінки!
   
   
3. Чоловіки нерідко переживають втрату так само сильно, як і жінки, однак мають значно менше можливостей це виразити.
   
   

Як наслідок сильні почуття (туга, злість, смуток тощо) можуть іноді перетворюватися на гнів. Часто доводиться спостерігати, як пари із досвідом втрати дитини (особливо бажаної дитини), намагаються бути сильними одне для одного ‒ і, парадоксальним чином, мимохіть відсторонюються одне від одного саме тоді, коли їм понад усе потрібно бути разом. Бути разом у горі. Разом перетривати втрату. Спільну втрату.

Можна хіба умовно описати весь той спектр емоційних та фізичних відчуттів, з якими стикаються батьки після невиношування вагітності та неонатальної втрати.

У своїй практиці я доволі часто бачу те, про що говорять дослідження ‒ ускладнене недопрожите горе втрати. Це звичне явище, і для багатьох батьків воно триває роками. Але про те, як горюють чоловіки, нам відомо зовсім небагато, оскільки більшість літератури та досліджень на тему втрати у зв'язку з невиношуванням вагітності та неонатальною втратою стосується насамперед жінок.

Аналіз джерел досліджень та низки психотерапевтичних підходів показує, що чоловіки дуже по-різному переживають горе, і чинні способи вимірювання горя та відомі моделі його проживання можуть не відображати усієї складності цього процесу саме у чоловіків. Якісні дослідження проживання горя показали, що чоловіки, порівняно з жінками, можуть стикатися з іншими проблемами, зокрема, з очікуванням підтримки від жінок-партнерок чи суспільним невизнанням їхнього горя та пов'язаних із ним потреб. Складається враження, що такі потреби є тільки у матерів, і вони унікальні. Отож чоловіки постають перед "подвійним безправ'ям" власного горя у зв'язку з невиношуванням вагітності/неонатальною втратою. Що це означає? З одного боку, суспільство очікує від чоловіків витримки й вирішення юридичних та інших насущних довколамедичних питань. З іншого ‒ близькі й рідні часто співчувають лише жінці, яка переживає втрату, і, фактично, відкидають чоловічий досвід.

І знову про гендерні стереотипи

Напевне, ви ловили себе на думці, що "чоловіки не плачуть", або "вони не такі емоційні!". Тут я мушу з вами погодитися! Побутує усталена думка, буцім чоловіки менш емпатичні та емоційні. І частенько це справді так. Однак чому вони такі? Якщо вам здається, що справа у гормональному фоні чи якійсь принципово інакшій структурі мозку, то ви помиляєтеся: фізіологічні відмінності є, проте не вони спричиняють ці розбіжності й обмеження.

Менш емоційними та емпатичними чоловіки стають через стереотип, що вони такими є. Емоційне життя для них соціально несхвальне. Чоловіча соціалізація відбувається інакше. Сподіваюся, цю статтю прочитають і чоловіки ‒ ну, ви самі, мабуть, пам'ятаєте, як це було? Ви знаєте це краще за мене. Вас, чоловіків, виховують і сприймають інакше, ніж жінок. І чоловіки стають такими, якими їх бачать і приймають. Знаєте, увесь цей суворий наратив про мужніх сильних витривалих невразливих чоловіків. З жінками, зрештою, маємо ту ж саму історію, тільки про інші риси характеру. Виходить, що в усіх нас теоретично є можливість використовувати у спілкуванні з собою, іншими людьми та світом широкий набір інструментів. Цей набір називають іще "емоційним інтелектом". Але це в теорії, а на практиці такої можливості часто нема.

І тут уже спрацьовує особиста відповідальність кожного з нас і доводиться вирішувати: я хочу користуватися обмеженим "базовим" набором своїх внутрішніх налаштувань і установок, чи хочу його розширити?

Розвиток емоційного інтелекту

Процес розвитку емоційного інтелекту та вміння переживати й проживати сильні почуття так чи інак приводить і до вивчення почуття безпорадності та соціальної ізоляції.

Втрата дитини часто стає випробуванням для стосунків. Навіть дуже міцних і дуже тривалих. Через це партнери стають нечутливими до проблем одне одного після втрати. "Це таємниця, з хорошими парами такого не стається".

Як психотерапевтка я безліч разів розмовляла з жінками, які відчувають, що їхні чоловіки або партнери неправильно розуміють їх після невиношування вагітності/неонатальної втрати дитини. Чимало непорозумінь, що виникають після втрати, є наслідком порушення комунікації між партнерами.

Як підтримувати одне одного

Ось декілька способів допомогти собі й партнеру (жінці або чоловіку) краще зрозуміти й прийняти втрату дитини:

1. Говоріть про втрату просто й чесно. Щирі слова без осуду і звинувачень будуть дуже доречні.
   
   
2. Не шукайте винного ні в родині, ані поза нею. Навіть якщо до втрати призвела якась конкретна причина, намагайтеся не зациклюватися на цьому, адже ваша мета ‒ взаємна підтримка.
   
   
3. Прочитайте інші історії про смерть або втрату.
   
   
4. Заохочуйте партнера/партнерку розповідати вам, що він/вона думає про втрату і розповідайте самі, діліться своїми почуттями й переживаннями. Попросіть допомогти вам згадати дитину. Спогади важливі.
   
   
5. Поділіться своїми мріями і сподіваннями щодо дитини, наприклад, як би ви хотіли її назвати, чи якимись спільними планами.
6. Зверніться до місцевих груп підтримки для батьків, що пережили втрату (наприклад, в "Опіку Ангела").

Я, звісно ж, назвала не всі можливі способи допомогти й підтримати. Шукайте власні. Шукайте без упину. Не варто намагатися забути чи викреслити з життя те, що сталося. Досвід втрати потребує уваги, дбайливого ставлення та визнання. Саме це допоможе вам рухатися далі без тягаря травми і втрати.


Що потрібно змінити в суспільстві?

Вочевидь, уже настав час розвивати не лише індивідуальні способи підтримки тих, хто пережив втрату, а й багаторівневі стратегії з урахуванням соціальної моделі чоловічого горя.

Важливо, щоб чоловіки, що переживають горе, мали додаткові можливості для підтримки. Додатковими ж стратегіями, зокрема, можна вважати залучення громадськості до кампаній, спрямованих на зміну ставлення до горя і втрати, на просування сильних, а не слабких сторін традиційно нормативних "чоловічих" рис, наприклад, стійкості та здатності звертатися по допомогу.

Я впевнена, що в нас уже давно визріла потреба в доступній мережі підтримки для чоловіків, які переживають горе після невиношування вагітності/неонатальної втрати, а також у визнанні та підтвердженні їхнього досвіду горювання. Зосередження уваги на горюванні чоловіків та їхній підтримці, звісно ж, не означатиме применшення значення втрати для їхніх жінок-партнерок. Однак відвічне невизнання чоловіків рівноправними партнерами в процесі вагітності та втрати, якраз і могло призвести до того, що чоловікам складніше переживати втрату, а їхнє право на горювання і досі неочевидне.

Нагадаю, що чоловіче почуття втрати ускладнене ще й ставленням суспільства, яке мимохіть применшує силу його переживань. Вам, напевне, доводилося чути, як чоловіка запитують про самопочуття і здоров'я жінки, але чи часто самого чоловіка запитують про те, як він? У стані незахищеності й вразливості чоловіки докладають максимум зусиль, щоб закритися від горя й нерозуміння. І врешті їм кажуть, ніби в них узагалі немає почуттів. Це сумно й неправильно.

Нерозуміння в стосунках, яке часто з'являється невдовзі після втрати, нікуди не зникає. Неправильно витлумачені слова або ж мовчання лише поглиблюють прірву. Те, про що обоє воліють не говорити, перетворюється на велетенського слона посеред кімнати, якого намагаються не помічати. Втрата може назавжди змінити уявлення про світ й історію стосунків між партнерами. А може стати феніксом, коли з попелу втрати виростуть увага та любов, новий наратив життя. Наратив про бажання, надії, прагнення, втрати і здобутки.









Наталія Сиротич,
кандидат педагогічних наук, психолог, арт-терапевт,
член Асоціації дитячих та сімейних психологів України,
член Української Асоціації Християнської Психології,
фахівець з волонтерства Благодійного фонду «Карітас-Київ»