Вагітність, пологи, батьківство й материнство – це неймовірний і глибокий досвід. Часто пара пов’язує цей стан з новим щасливим етапом свого життя. Майбутні батьки будують плани, ставлять так званий маячок “як ми будемо жити з появою малюка”. Але не завжди цей шлях простий та радісний. Іноді стається так, що цим сподіванням не судилося статися.
“Коли ми дізналися, що чекаємо на первістка, нас охопило відчуття ейфорії. Здавалося, що любов переповнює і ми готові ділитися нею з усім світом. З ентузіазмом готувалися до появи малюка: розпочали ремонт, бо хотіли, щоб дитинка була огорнута красою з перших днів життя, обирали ім’я, планували відпочинок з урахуванням того, що нас буде вже троє. Навіть думали який садочок обрати та сперечалися на кого буде схожим…
Наш ідеальний світ рухнув, коли ми почули на плановому УЗД в 12 тижнів слова: “Мені дуже шкода. Серцебиття у плода відсутнє”, - розповідає Катерина.
“Десь за пів року після втрати я зрозуміла, що такими, як раніше наші відносини вже не будуть. Не те щоб в думках було сформульоване саме так, це було на рівні відчуттів.
Окрім великого болю та туги за втраченою вагітністю я відчувала щось подібне на сором. Я згадувала ті миті, коли ми були абсолютно щасливі у нашому чеканні на появу малюка. Я пам’ятала радісні очі чоловіка, його піднесений настрій. Тепер же я бачила нові зморшки біля очей і розуміла, що його посмішка ніколи вже не буде на сто відсотків безтурботною і хибно думала, що частково винна в цьому я та моє тіло.
Було пекуче відчуття оголеності та вразливості, ніби хтось побачив тебе у найінтимніший момент. Хотілося безумовної підтримки від партнера, говорити про втрату, плакати в обіймах, але стримувала себе, бо знала, що чоловік також горює і нечесно було класти подвійний вантаж болю на його плечі.
З часом до відчуття сорому приєдналося роздратування. Мені здавалося, що чоловік занадто швидко оговтався, продовжує жити як раніше. Це дуже ображало і сприяло віддаленню один від одного. Але зовні мало що змінилося. Ми жили нашим звиклим життям, ходили на роботу, вечеряли в улюблених кафе, ось тільки ми вже були не ми…”
“Коли ми з чоловіком зрозуміли, що наші відносини геть змінилися, то вирішили, що не хочемо повільно ставати чужими. А саме це і відбувалося. Наш шлюб став “механічним”, таким собі “побутовим”. Ми працювали, оплачували рахунки, наводили лад в оселі, навіть ходили в гості та сміялися. Але все це було не таким як раніше. Ми робили все це тому, що так було треба, так було правильно.
Першим не витримав чоловік і сказав, що треба рухатися далі, але не просто йти вперед за інерцією, а спробувати відчути смак життя. Тоді ми вперше проговорили всі наші образи, виплакали накопичене горе, озвучили несказане: як ми сумуємо за малюком…
І вирішили: ми повернемо минулих себе: люблячих, щасливих, безтурботних, при цьому в наших серцях завжди житиме наше дитя. Звісно це непросто зробити. Але ми не зупинялися. Я зверталася за допомогою до психолога, а чоловік знайшов в собі сили стати тою опорою, якої не вистачало нашим відносинам”.