Акушерці, котра тримала мого мертвонародженого малюка

БЛОГ
ГОЛОВНА СТОРІНКА ОПІКИ АНГЕЛА

Я з останніх сил пробиралась крізь сталеві двері пологового відділення: на ватних ногах, втрачаючи рівновагу. Це не через вагу, набрану при вагітності, а через тягар страху та відчаю. 

Ти супроводжувала мене в лікарняну палату в кінці довгого коридору. Тоді мені спало на думку, що та кімната спеціально призначалась таким пацієнткам. Тим, що покидають лікарню із порожніми руками. 

Я народжувала на терміні 20 тижнів.

Ми з тобою розуміли обоє, що моя дитина не поїде зі мною додому. Два дні тому я ще чула здорове серцебиття всередині, а тепер уже не відчувала ніяких імпульсів, окрім всепоглинаючої тиші.

Мене трусило під час переймів, ти ж міцно стискала мою руку. У мить, коли лікар констатував смерть мого малюка, ти витерла мої сльози. У час, коли на покинутому лікарняному ліжку лежало моє вихолощене смертю тіло, ти промовляла до моєї душі. Ти колись теж пережила втрату.

Ти запитала, чи хочу я побачити свою дитину, я відповіла «так», хоч у глибині душі страшенно боялась, бо лікар цього не радив. Ти підтримала мене, відчуваючи мій страх, і запевнила, що боятися нічого. 

Ти повернулась, тримаючи на руках дитя, бережно загорнуте в ковдрочку, одягнене в синю шапочку. Моя дитинка вагою менше ніж 500 грамів. Моя дитинка, дихання якої раптово зупинилось, тим самим спинивши моє. 

Я спостерігала, як ти тримаєш моє дитя, не будучи здивована мініатюрністю та появою на 20 тижнів раніше. Ти торкалася малюсіньких пальчиків ручок та ніжок. Ти роздивлялася оченята. Ти запевняла, що моє дитя прекрасне, хоча мало б хто тоді з тобою погодився. 
У мить, коли ти поклала бездиханне створіння мені в долоні, я теж перестала дихати. Я боялась поворухнутись, щоб не втратити жодної миті закарбовування у пам’яті найрідніших рис моєї дитини. 

Ми говорили про те, скільки ще часу вона б мала рости. Щоб пізнавати життя. Щоб познайомитись із сестричкою, котра чекала вдома. 

Ти сказала, що рання смерть моєї дитини не відняла важливості її життя. Твої уста говорили щиро, але найбільш переконливо промовляли твої очі.

Ти поводилась із моєю дитиною, як з Людиною. Ти ставилась до мене з таким розумінням, що я прийняла себе у ролі горючої матері. 

Твої любов та співчуття осяяли найтемнішу ніч мого життя.  Поруч із визнанням  цінності короткого життя моєї дитини, ти визнала моє право на біль. У мить, коли зупинилось серце мого малюка, моє серце розбилось на тисячі кусків.  Тоді, тримаючи на руках моє дитя, ти тримала і моє розбите серце. 

Тепер ти у моєму серці. Я ніколи не забуду, з якою бережністю ти поставилася до нас обох. Я впевнена, що дякувала тобі, коли покидала лікарню, проте хочу подякувати тобі знову і знову. 

Працювати з батьками, які переживають втрату дитини потребує певних знань та емоційного ресурсу. Запрошуємо усіх медичних працівників приєднатися до серії вебінарів "Коло Турботи", щоб уникнути професійного вигорання та навчитись роботі з батьками в горі.

Для реєстрації перейдіть за цим посиланням: "Коло Турботи"

Переклад: Наталія Федорків
Оригінальний текст:
Originally published on A Beautifully Burdened Life by Jenny Albers
__________________________________________________
Хочу щоб таких матеріалів було більше!
ПІДТРИМАТИ ОПІКУ АНГЕЛА
__________________________________________________
БЛОГ
ГОЛОВНА СТОРІНКА ОПІКИ АНГЕЛА