“Вагітність після втрати може підіймати багато емоцій, важливо їх не боятись, а навчитись приймати” - веселкова історія Наді, ведучої груп підтримки “Опіки Ангела”
“ Я — мама ангела… 11-го листопада їй було б вже 10 років”... Так починається наша розмова з Надією. Дівчина нещодавно народила веселкову донечку(Так називають дітей, народжених після втрати) і погодилася поділитися своїм життєвим шляхом: про підтримку і розпач, перебіг вагітностей, віру в серці та велику надію Надії. Як налаштуватися на позитив, де шукати опору та опанувати емоції — читайте в нашій історії.
Історія янгола Марії
“До вагітності ми йшли довгих 4 роки. Тоді я фанатично хотіла дітей. Коли дізналася, що при надії — для мене це був найбажаніший період”
Єдине, що трошки тривожило після цієї чудової звістки, було те, що в період коли донечка мала народитися, був час, коли померла сестра чоловіка. Тож десь було таке відчуття, що наша дитинка може хоч трошки додати яскравих барв у цей сумний листопадовий місяць. Була, звісно, тривога, але в цілому я налаштувала себе на позитивну вагітність. Надиво все проходило дуже легко, не було жодних пересторог. Бурхливі ж моменти почалися після 7-го липня. До цього було враження, що ти живеш таку легку вагітність, нічого не турбує, все безпечно. І ось 8-го липня, на другому скринінгу нам повідомляють, що у дитинки множинні вади: гідроцефалія, проблеми з серцем тощо. Пригадую, що у мене був шок. Я не чула тоді лікаря, не могла усвідомити що то таке за хвороба, бо ніколи з тим не стикалася, не чула, ні в кого зі знайомих такого не було. Коли перепитала чи виліковний діагноз, почула зверхньо: “Ну що Ви не знаєте? Це — водянка мозку…” А я ж дійсно не знала, не стикалася з таким. Але це виявилося не найгіршим… Найскладніше чекало на мене вдома: ти приходиш до рідних зі всією отриманою інформацією, коли тобі повідомили, що без жодних вагань треба робити те, що кажуть лікарі (тобто переривання), і тут всі говорять за тебе… Все за тебе вже вирішили, а ти стоїш в цей час просто відсторонений.
“ Ми з чоловіком здається не до кінця сприйняли вирок. Думали, а можливо щось ще можна вдіяти? Тож на другий день зробили аналізи в іншій клініці й отримали підтвердження, що всі діагнози вірні”
Пригадую домашнє застілля, коли батьки чоловіка сказали фразу, яка, на той момент, мене дуже зачепила. Розумію, що це було сказано, щоб подбати про нас, але тоді воно мене не гріло. Вони озвучили, що найкращим рішенням буде не мучити дитинку, бо ми не знаємо, який тягар беремо на себе. Свекри були за переривання. Чоловік взагалі на той час не міг прийняти якесь рішення. Йому це дуже боліло. Він в той період впадав в крайнощі. Першочергово вагітність хотіла я і тут треба зібратися з думками та прийняти рішення. Зі сторони моїх батьків було більше сприйняття. Мама моя насильно просила не робити аборту. Я і не готова була морально. Але дуже злило, коли будь-яка сторона намагалася прийняти якесь рішення за мене. Звісно, це події не одного дня. І от коли тобі кажуть: “Не роби!”, - то ти відчуваєш супротив і хочеться діяти навпаки. I я зрозуміла, що для мене найкращим рішенням було залишитися сам на сам зі своїми думками. Пам'ятаю, що їздила в різні церкви, спілкувалися з отцями. І постійно питала себе: “Що я хочу? Яке моє рішення?”.
“Я спілкувалася зі своєю дитиною. Сказала: якщо ти хочеш вижити, бути зі мною і відчуваєш, що маєш народитися — стукайся в моєму животику так, як ніколи”
В той період я була дуже релігійною людиною. Саме релігійною, а не тією, що вірить. Боялася того покарання, що якщо зроблю переривання, то горітиму в пеклі. Так нас виховували. Тож першочергово в мене спрацював страх наслідків. Коли більше заглибилася в себе, то зрозуміла, що не готова сама по собі так вчинити. Напевно, найкраще рішення яке я могла для себе зробити — я не стала змагатися і вирішила залишити вагітність та довіритися Богові. Якщо дитина має народитися і я маю пройти через це випробування — я готова його була прийняти. Розуміла також що на межі були не тільки дитина, а й наші стосунки з чоловіком. Все йшло до того, що ми не залишимося разом. Я це усвідомлювала, але мене те вже не лякало. Враховуючи що в той період працювала фотографом та фільмувала весільні пари, то дуже важко було проходити вагітність знаючи, що вона нелегка і ти розумієш, що найважче попереду. Це навіть не невідомість, просто складно описати.
Пам'ятаю момент, я чомусь вирішила що мені особисто треба сказати лікарям, що я лишаю вагітність(бо так рекомендувала мені гінеколог, можливо думала, що там я зміню свою думку). Я поїхала до лікарні. А в ніч перед цим я спілкувалася зі своєю дитиною. Я їй сказала: “Якщо ти хочеш вижити, бути зі мною і ти відчуваєш, що маєш народитися — стукайся в моєму животику так, як ніколи”.
І вона була настільки активна, що я зрозуміла, щоб мені хто не говорив — дитина сама прийняла рішення бути зі мною. Те внутрішнє відчуття дозволити їй народитися, пройти скрізь мене — це найкраще рішення. Напевно, це був один з найактивніших днів її існування в моєму животику. Термін вже був близько 23-х тижнів. Лікарі на моє рішення ніяк не відреагували. Пізніше я зрозуміла, що мені взагалі не потрібно було нічого нікому говорити. Коли ти з дитиною спілкуєшся і розумієш що вона тебе чує, то переконати позбавитися вагітності було вже нереально. Я готова була розірвати стосунки, залишитися сама, але ця дитинка мала народитися.
Пам'ятаю момент, я чомусь вирішила що мені особисто треба сказати лікарям, що я лишаю вагітність(бо так рекомендувала мені гінеколог, можливо думала, що там я зміню свою думку). Я поїхала до лікарні. А в ніч перед цим я спілкувалася зі своєю дитиною. Я їй сказала: “Якщо ти хочеш вижити, бути зі мною і ти відчуваєш, що маєш народитися — стукайся в моєму животику так, як ніколи”.
І вона була настільки активна, що я зрозуміла, щоб мені хто не говорив — дитина сама прийняла рішення бути зі мною. Те внутрішнє відчуття дозволити їй народитися, пройти скрізь мене — це найкраще рішення. Напевно, це був один з найактивніших днів її існування в моєму животику. Термін вже був близько 23-х тижнів. Лікарі на моє рішення ніяк не відреагували. Пізніше я зрозуміла, що мені взагалі не потрібно було нічого нікому говорити. Коли ти з дитиною спілкуєшся і розумієш що вона тебе чує, то переконати позбавитися вагітності було вже нереально. Я готова була розірвати стосунки, залишитися сама, але ця дитинка мала народитися.
“Вагітність проходила емоційними хвилями: то піднесення, то жалю до себе і розуміння на що ти йдеш”
Я ходила до священників і просила благословення на цю вагітність і постійно чула, що все буде добре. Спочатку вірила, сподівалася на те, що цією фразою якось вони мають мене зцілити. Не хотіла дозволяти собі думати, що може бути по-іншому. Але ближче до терміну пологів я розуміла — не буде тієї казки, про яку я мріяла. Таким чином я фактично доходила до кінця терміну і мене прокесарили. Найважче було попереду. Після операції, коли тільки відходив загальний наркоз я по кілька разів питала, як дитина? і звісно почула, що все підтвердилося, вона в реанімації. Дякую чоловікові, він тоді всім займався: їздив за ліками, закривав поточні потреби й найбільше негативу саме він чув від лікарів. Йому говорили: “Як ви дозволили жінці народити таку дитину?”. Він передавав мені, а я розуміла, що це ж моє рішення і це було дуже важко. Взагалі перебування в післяпологових палатах де повно дітей — це надскладно. А в тебе ж молоко набралося, ти зціджуєш з надією, що зможеш годувати, але і розумієш що того робити не зможеш. Коли біля тебе всі зі здоровими дітками… В мене на той період в голові було завжди питання: “Чому це сталося саме зі мною?”. Потім на 5-й день мене виписали.
“Перед випискою з пологового я захотіла побачити доньку. Піднялася сходами на п'ятий поверх. Було дуже важко бачити дитину під ШВЛ, катетерами, трубочкамии…і ті сколені пальчики на ніжках. Особливо, коли розумієш, що не можеш їй допомогти. Але внутрішньо розуміла: все, що я роблю, — правильно”
Донечка Надії народилася 11-го листопада. Вперше мама побачила її 15-го числа. Дні проходили в турботах, поїздках по ліки… 21-го листопада Надія отримала невтішний дзвінок… Маленька Марійка померла в лікарні ввечері 20-го…
“Відчуття після новини про смерть донечки були змішані. За той час коли бачиш дитинку, ти звикаєш і вже не уявляєш “життя без”. Не залежно від того, які в неї проблеми та вади любиш її безумовно”
Період після смерті донечки був дуже сумбурним. Нам сказали придбати речі в яких можна забрати її додому. В дитячому магазині, коли обирали одяг, ми спілкувалися, наче як про живу дитину: обирали бодіки, ковдрочку. І чоловік казав, що ось цей — затісний, а ця тканина — якась не дуже приємна на дотик. Я думала, що щось тепленьке треба придбати, а ще підгузок. В нас не було усвідомлення що її вже не має. А всюди нас вітають… А ми просто мовчимо… Тоді не готові були сказати, що їдемо за тілом дитинки.
“Пам’ятаю, як ми зайшли до патологоанатома. Я була налаштована вдягати Марійку сама. Не можу пригадати як він виглядав, але його слова закарбувалися у пам’яті: “Я зроблю це за вас. Запам'ятайте її якнайкраще, без тих рубців, швів. Вам того не треба! Я про неї подбаю…”
Він дійсно все зробив. Ми викликали таксі й стало питання, куди поставити труну з дитиною. Я не хотіла, щоб донька була у багажнику. Пам'ятаю, як сідаю позаду, беру до себе на коліна і тримаю за руку. Як в якомусь фільмі. Ти до кінця не усвідомлюєш, що все це з тобою відбувається…
Так ми поховали нашу донечку…
Багато людей знали що я народила і вітали. Коли до нас дзвонили з теплими словами, а ти у відповідь повідомляєш, що сьогодні ховаєш доньку… То був період дуже незручних питань та відповідей. Самі ж похорони пам'ятаю погано. Були якісь жіночки та їхні забобони, недоречні фрази, що я хоч знаю, що можу народити. Все це тебе не заспокоює. Такі слова не лікують! Вони навпаки тебе болісно ранять. Бо ти народжуєш не для того, щоб знати що можеш, а щоб поділяти любов та радість з крихіткою.
Так ми поховали нашу донечку…
Багато людей знали що я народила і вітали. Коли до нас дзвонили з теплими словами, а ти у відповідь повідомляєш, що сьогодні ховаєш доньку… То був період дуже незручних питань та відповідей. Самі ж похорони пам'ятаю погано. Були якісь жіночки та їхні забобони, недоречні фрази, що я хоч знаю, що можу народити. Все це тебе не заспокоює. Такі слова не лікують! Вони навпаки тебе болісно ранять. Бо ти народжуєш не для того, щоб знати що можеш, а щоб поділяти любов та радість з крихіткою.
Життя після втрати. Соломія
“З психологом я почала працювати десь років за чотири. Перший час проживати втрату було важко”
Я не знала з ким говорити та не отримувала підтримки тому, що всі намагалися марно заспокоїти словами:” Ти про це не думай, живи далі, народжуй”. Чоловік закрився і стосунки майже закінчилися. Це було дуже стресово для нього. Тим паче, що він сам хворів на цукровий діабет і були певні емоційні гойдалки: боявся, що щось може передати по здоров'ю наступній дитині. Коли я почала пропрацьовувати себе з психологом — остаточно зрозуміла, що не бачу себе в цих стосунках, хочу змін у своєму житті. І коли наважилася вже подати на розлучення, то завагітніла Соломійкою — своєю першою веселковою донечкою. І я думала, що все ж краще для неї буде мати батьків окремо, але щасливих. І ми розійшлися. Я переїхала до Львова. Вагітність була активна, я ходила до психолога, бо емоційно було важко, і багато працювала, тоді вже я зберігала світлини новонароджених. Вже тепер, з третьою донею, думаю, ох, яка я була шалена жінка! Але напевне цей ризик змінив мене і я відкрила іншу Надю про яку я не здогадувалася. Завдяки пропрацюванню з психологом нам вдалося налагодити вже з колишнім чоловіком досить позитивні і теплі стосунки.
“Коли я прийшла до лікаря до пологів, то одразу сказала, що не готова народжувати природно. Боюся, що щось може статися з моєю дитиною. Враховуючи мій досвід втрати — хочу, щоб витягнули дитинку і поклали мені на груди. І я була впевнена, що з нею точно нічого не станеться”
Це було моє єдине таке бажання. При чому в мене не було показів до операції, але мені дозволили, увійшли у мою ситуацію. Тішуся, що в нас лікарі вміють відчувати стан пацієнта, йдуть в медицину за покликом. Стосовно другої вагітності, оскільки я була зайнята роботою, то повністю не поглиналась в неї. Але все одно були періоди, коли ти переживаєш. Особливо тривожним був 20-й тиждень. Я боялася, щоб історія не повторилася. І коли чула, що зі мною все добре, це напевно були найбажаніші слова, які можна було бажати. Також дуже нервовими було перші 9 днів життя після народження, адже старша донька прожила 9 днів та 11 годин. Я чекала від години до години, кожного дня просиналася, прислухалася, як вона дихає, чи все добре. Ось так відгукувався мій попередній досвід.
Рятівна “Опіка Ангела”
“Коли донці було 2,5 роки помер її батько, обірвався тромб. Саме тоді я вже була записана в “Опіку Ангела” як ведуча і наступного дня після похорону відбувся перший день модуля. Для мене ця практика виявилася рятувальною. Бо зі смертю чоловіка знову накотило багато з минулого. Таке було враження, що я проживала втрату наново. І ось в Опіці всі ті прикладні інструменти проживання горя я застосовувала і для прийняття його смерті. Це був мій ресурс”
“Опіка Ангела” допомогла мені прожити втрату, бо раніше я думала, що це зробила, але насправді — ні. Коли я говорила, що я мама ангела — в мене були постійно сльози на очах. З групами підтримок, навчаннями, з тим, що тут я неодноразово мала змогу сказати: “Я є мамою янгола Марії”, розповідала про те, що мені боліло — все це дало мені рушійну силу. І тоді вже не звучали питання, для чого це мені, чому так сталося, а почалася вдячність за те, що в моєму житті з'явилася та дитинка, як вона змінила мене, розкрила по-іншому, адже я почала звертати увагу на те, що справді важливо для мене. Марія — це прекрасний період, який зі мною відбувся. Хоча я розумію, що для деяких мам це може звучати дуже болюче. Я вдячна що вона була зі мною і дозволила бути провідником у цей світ.
Мені здається, що народити дитинку і відпустити її — це велика місія, яку важко усвідомити. Але коли ти її сприймаєш, що ти є її провідником, то на душі стає спокійніше. Ніби таке враження, що ти зробив щось велике.
Мені здається, що народити дитинку і відпустити її — це велика місія, яку важко усвідомити. Але коли ти її сприймаєш, що ти є її провідником, то на душі стає спокійніше. Ніби таке враження, що ти зробив щось велике.
Шлях до третьої доньки
“Дуже болісною та тривожною була для мене третя вагітність з моїм новим чоловіком”
Це був наш свідомий та виважений крок, але реагувала я тоді на все дуже чутливо. Навіть ще до зачаття, коли бачила негативні тести. Наче і розумієш, що на все свій час, треба насолоджуватися моментом, якщо зараз Бог не дає, то на це зверху є своя відповідь. Не може бути такого, щось захотіла та одразу отримала. Я виховувала в собі вміння бути в моменті та не поспішати. Тож було дуже тривожно. З перших тижнів вагітності була загроза. Я постійно була в лікарів, робила УЗД. І кожного разу ми чули що може бути по-різному, що вагітність може не зберегтися. Тоді для себе я прийняла таке рішення, що не залежно на скільки вона дозволить мені бути з собою, я повинна навчитись тішитись цьому моменту. Пам'ятаю, що напевно з 8-го тижня я починала кожен день з розмови з донечкою: “Дякую тобі, що ти дозволяєш ще бути в моєму животику, що ти зі мною…” І так в нас йшли день за днем. Коли ще менший термін, воно сприймалося легше. Адже коли ти відчував рухи, бачив яка вона є, за умови втрати я розуміла, що буду дуже боляче на це реагувати, мені буде боліти. Але і розуміла, що якщо я на це не можу ніяк вплинути, то завчасно переживати, плакати всю вагітність — нерозумно. Тож я робила акценти тільки на позитивному, мені було так легше. Бути просто вдячною, що дитинка зі мною. В цьому підтримував мене і чоловік.
“Дуже болісно було чути та усвідомлювати факт того, що чергове УЗД не давало нам впевненості, що все буде добре. Додавалися чергові складніші результати, які посилювали тривогу”
На УЗД нам повідомили про повне передлежання і певні нюанси з судинками тощо. Потім мені взагалі заборонили вставати з ліжка. Дуже моторошно, коли лікар тобі просто в очі каже, що у твоїй ситуації дві розв'язки: якщо у тебе плановий кесарів ми встигаємо все зробити й великі шанси що виживеш і ти й твоя малеча, а якщо не дотримуватися режиму і буде екстрена ситуація, то при великій крововтраті великі шанси, що зберігатимуть життя мами, а шанси зберегти дитину — все менші й менші. Коли я усвідомила, що екстрений кесарів несе для мене не лише втрату дитини, а й надалі взагалі можливість мати діток — це для мене було найважче прийняти. А ще розуміння того, що в мене вже є донька старша і вона теж потребує мами. І от десь за два тижня до пологів, як вже лежала у пологовому, я дуже часто думала про те, а якщо щось піде не за планом, щось станеться і ми з малечею не виживемо, на кого я залишу старшу доньку… І ось коли в 01:00 вночі відкрилася кровотеча, в мене була дика паніка. Неділя, вечір, немає всіх потрібних лікарів. Бачу що персонал також хвилюється, але поводиться досить професійно, намагаються мене зоспокоїти. Мені наказали лягти, і щоб навіть не вздумала взагалі вставати. А у мене в голові лише думки: “Це початок, чи вже кінець? Чи це початок кінця?”. Оцей період перед пологами, остання година, це було щось таке в моєму мозку не зрозуміле. Навіть боялася написати чоловіку, що мене забирають на кесарів розтин. Я його не змогла наважитися розбудити дзвінком, психологічно не була готова з ним попрощатися. Чомусь в мене в той період були ост такі різні думки, хоча я себе постійно налаштовувала на позитив. Але коли прийшов мій лікар і сказав: “Надю, це екстрено, бо це є вночі, але все одно плановано, бо ми до твоїх пологів готувалися. Твоя дитинка обрала цей день і ми готові, щоб вона народилася. Її чекає команда”. Він сказав напевно найважливіші слова, що вони до всього готові, можуть все забезпечити якнайкраще.
Згадую, як мене привезли в саму операційну, положили та лікарі-анестезіологи намагалися жартувати, вивести на якісь позитивні емоції, а в мене сльози котяться, бо переживаю, тільки ж 31-й тиждень. Біля мене тоді стояла санітарка і вона сказала:“ Надь, я поруч з тобою, тримай мене за руки, я буду молитися, щоб все безпечно пройшло”. І я на стільки їй вдячна, що проста санітарка, але скільки в неї такої душевної глибини, людяності, доброти. Вона в моєму серці залишилась назавжди світлою людиною, бо навіть коли я вже лежала в палаті, вона прибігала до мене, приносила їсти, завжди посміхалася. Після такого думаєш: такі звичайні люди, але залишають стільки світла і тепла, це кардинально зовсім інша моя історія, зовсім інший рівень пологів. Я безмежно вдячна всій команді лікарів, які опікувались мною.
Згадую, як мене привезли в саму операційну, положили та лікарі-анестезіологи намагалися жартувати, вивести на якісь позитивні емоції, а в мене сльози котяться, бо переживаю, тільки ж 31-й тиждень. Біля мене тоді стояла санітарка і вона сказала:“ Надь, я поруч з тобою, тримай мене за руки, я буду молитися, щоб все безпечно пройшло”. І я на стільки їй вдячна, що проста санітарка, але скільки в неї такої душевної глибини, людяності, доброти. Вона в моєму серці залишилась назавжди світлою людиною, бо навіть коли я вже лежала в палаті, вона прибігала до мене, приносила їсти, завжди посміхалася. Після такого думаєш: такі звичайні люди, але залишають стільки світла і тепла, це кардинально зовсім інша моя історія, зовсім інший рівень пологів. Я безмежно вдячна всій команді лікарів, які опікувались мною.
“Враховуючи той факт, що цю вагітність я мала можливість проговорювати на групах “Опіки Ангела”, це для мене було терапевтично. Кожного разу я розповідала про те, з чим я стикаюся протягом вагітності, які маю хвилювання. Таким чином я стабілізувала свій власний стан”
Я проговорила на групі свої страхи, поділилася переживаннями, дівчата зазначили, що кожна з них відчуває щось подібне. Тож для мене це було дуже ресурсно. Я розуміла, що я виходжу з тієї групи та вся моя тривога кудись зникає. Єдине, зважаючи що вагітність була така тривожна, мені ні з ким не хотілося ділитися своїм станом. Практично до останнього я нічого не говорила. Я до себе прислухалася: чи зобов'язана комусь казати, бо це — моя родина, чи я справді хочу повідомити, або не хочу. З перших днів в мене взагалі було ось це правило: “А що я сама дійсно бажаю?”. Тож, якщо я чогось не хотіла — я просто не робила. Я дуже ціную тих людей які візуально бачили, що я вагітна, але мовчали. І коли я вже повідомила, мені казали, що так, вони помітили, але розуміли, що я не хотіла про це говорити. Я їм настільки за це щиро вдячна! Це настільки високий рівень прийняття, тобі просто дозволили побути у твоєму стані. Тож повторюсь, що дуже родинне тепле коло відчувала і коли ми зустрічалися групою “Опіки Ангела”. Вони були першими, кому я зізналася. В мене навіть не виникало таких думок, чому я тут не можу поділитися своєю радістю. Я знала, що мене сприймуть, будуть вболівати, співпереживати. Коли мені в лікарні сказали, що потрібно до пологів підготувати кров, то “Опіка” за це настільки активно взялася, з поширенням інформації, що мені на допомогу прийшли не менше 25 людей. Лікарі казали: “Надя, ми готувалися до такої помпезної операції, але вищі сили десь своє відіграли. Ми замінили тобі лише один літр крові, а планували ледь не всю змінити”. Тож все це для мене було дуже цінним.
“Такої підтримки з цією вагітністю від всіх навколишніх людей я не очікувала. Думаю, всі мої друзі молилися, щоб вагітність пройшла якомога вдаліше”
Напевно лише раз подумала, чому я не можу провести цю вагітність настільки легко як попередні. А потім, ближче до пологів, з’явилася думка: якщо я маю через це пройти, в Бога є на мене якісь свої плани. Я повинна осягнути ці почуття, бо вони мають бути корисними. Я старалася за це триматися. З першою вагітністю я була дуже релігійною, потім був період взагалі я ні в що не вірила, а далі — наново стала, але вже просто в себе і в Бога.
Я чітко усвідомлюю що з підтримкою Всевишнього, чоловіка, мами, друзів пологи пройшли безпечно. Що моя малеча з вагою кілограм вісімсот дуже швидко “оклигала” в реанімації, пішла на поправку, налагодилося грудне вигодування. Тут зіграло роль і самоналаштування. Якщо ми вижили, то там зверху десь написано для чого це. Є свої якісь плани. За що можу лише дякувати всім, хто був поруч і мене підтримував.
Я чітко усвідомлюю що з підтримкою Всевишнього, чоловіка, мами, друзів пологи пройшли безпечно. Що моя малеча з вагою кілограм вісімсот дуже швидко “оклигала” в реанімації, пішла на поправку, налагодилося грудне вигодування. Тут зіграло роль і самоналаштування. Якщо ми вижили, то там зверху десь написано для чого це. Є свої якісь плани. За що можу лише дякувати всім, хто був поруч і мене підтримував.
“Мій чоловік дуже стресував протягом вагітності, для нього це перша дитинка. Але зараз він впевнено говорить, що він — татко двох донечок”
Десь він цим мене і покорив. В нього було прийняття не лише мене. Він говорив: “Я свідомо знаю, що ти не одна, в тебе є донька і я йду у стосунки і з тобою, і з Соломією. І буду намагатися стати їй татом”. Ось це було для мене дуже важливим. Я часто користуюся своєю внутрішньою інтуїцією, ціную що вона є. Ти не можеш щось пояснити словами, просто знаєш, що має бути так. Тож він насправді дуже стресував. Казав, як би знав, на що підписав мене, то ніколи б не дозволив так ризикувати мені. Витримував всі мої хвилі емоцій, і готував сніданки. Постійно був поруч. В першу добу, носив щотри години зціджене молоко дитині в інтенсивну терапію. Дякую йому за любов до мене так і піклування яке проявляє до старшої доньки. Це безцінно для мене, хоч це йому не завжди кажу. Бо витримати мій моментами складний характер, це теж виклик. Наразі чоловік звикається з думкою, що є маленька крикуха, яка не дає нам спати і йому працювати.
Веселкова вагітність. Виклики, переживання, надії
“Вагітність після втрати може підіймати багато емоцій, важливо їх не боятись, а навчитись приймати та пояснювати собі”
Ніхто нам не може гарантувати, що вагітність буде легкою, чи вона швидко настане. Ніхто не може гарантувати, що щось піде не за планом. Коли я ще не була при надії я себе запитала: “А якщо щось піде не так, чи готова я буду це прожити, чи готова я це спробувати?” І сама ж дала відповідь, що незалежно від результату, враховуючи що маю досвід як народження дитинки, так і пусті обійми, я для себе вирішила, що так, я готова пройти цей шлях. Коли я розуміла, що в моєму серці немає того тягара спогадів свого ангела, що я вдячна за те, що вона була у моєму житті, для мене це стала ознакою того, що я готова вагітніти. Тобто я не йду на цей крок, щоб закрити свій біль, а йду, щоб поділитися тією любов’ю яка є в моєму серці.
Раджу дозволяти собі проживати ті емоції, які просяться на зовні.
Протягом своєї останньої вагітності я була як на емоційних спадах, так і піднесенні. Але завдяки їх проживанню швидко повертаєшся у норму.
Прийняття себе як тривожної мами щодо своїх дітей теж мені допомагає. Бо я знаю, що мені спокійніше проконсультуватись з декількома спеціалістами і потім зробити свої висновки.
Найважливіше чи то в період вагітності, чи після неї — не заважати собі насолоджуватись життям своїми думками та страхами.
Хочу ще торкнутися теми вагітність бути чи не бути, якщо дитя з генетичними вадами. Ці слова я почула вже значно пізніше, але вони заспокоїли моє серце. “Лише мама має вирішити як вчинити в тій ситуації, не існує неправильного рішення: залишити дитину, чи перервати вагітність. Бо якщо в пологах чи в іншій складній ситуації помре мати, то на кого залишить вона своє дитя, яке потребуватиме цілодобового піклування, якщо, для прикладу, чоловік був за переривання? Чи не страждатиме та дитина більше, якщо залишиться жити у муках?”. Ці слова дали мені колосальну підтримку і розуміння того, що я маю право зробити так, як відчуваю, і ніхто не вправі мене судити.
Дуже хочеться, щоб батьки які читатимуть про мій досвід усвідомлювали свою цінність, і що вони мають право чинити так, як відчувають серцем. Що всі емоції які з’являються є природними, їх варто не боятись, а вчитись проживати. Що групи підтримки роблять цілющу силу. Замість довгих років самостійного проживання (з власного досвіду), тут на групах підтримки “Опіки Ангела” можна справитись значно швидше.
Я дуже тішусь, що можу продовжувати вести їх і разом з ними допроживати ті емоції, з якими не можу поділитись з близькими чи рідними. “Опіка Ангела” це ще одне місце моєї сили.
Раджу дозволяти собі проживати ті емоції, які просяться на зовні.
Протягом своєї останньої вагітності я була як на емоційних спадах, так і піднесенні. Але завдяки їх проживанню швидко повертаєшся у норму.
Прийняття себе як тривожної мами щодо своїх дітей теж мені допомагає. Бо я знаю, що мені спокійніше проконсультуватись з декількома спеціалістами і потім зробити свої висновки.
Найважливіше чи то в період вагітності, чи після неї — не заважати собі насолоджуватись життям своїми думками та страхами.
Хочу ще торкнутися теми вагітність бути чи не бути, якщо дитя з генетичними вадами. Ці слова я почула вже значно пізніше, але вони заспокоїли моє серце. “Лише мама має вирішити як вчинити в тій ситуації, не існує неправильного рішення: залишити дитину, чи перервати вагітність. Бо якщо в пологах чи в іншій складній ситуації помре мати, то на кого залишить вона своє дитя, яке потребуватиме цілодобового піклування, якщо, для прикладу, чоловік був за переривання? Чи не страждатиме та дитина більше, якщо залишиться жити у муках?”. Ці слова дали мені колосальну підтримку і розуміння того, що я маю право зробити так, як відчуваю, і ніхто не вправі мене судити.
Дуже хочеться, щоб батьки які читатимуть про мій досвід усвідомлювали свою цінність, і що вони мають право чинити так, як відчувають серцем. Що всі емоції які з’являються є природними, їх варто не боятись, а вчитись проживати. Що групи підтримки роблять цілющу силу. Замість довгих років самостійного проживання (з власного досвіду), тут на групах підтримки “Опіки Ангела” можна справитись значно швидше.
Я дуже тішусь, що можу продовжувати вести їх і разом з ними допроживати ті емоції, з якими не можу поділитись з близькими чи рідними. “Опіка Ангела” це ще одне місце моєї сили.