Боротьба за материнство довжиною в 13 років.

БЛОГ
ГОЛОВНА СТОРІНКА ОПІКИ АНГЕЛА

В середині кожного з нас є світло, яке гасне з втратою дитини. Часом здається, що щастя ніколи вже не буде. Та час, підтримка, робота над собою поступово відновлюють кольори у нашому житті, і навіть найскладніші випробування можуть не стати на заваді повернення до життя. 

Дякуємо за історію, яка зачіпає всі ноти душі та дарує надію!Авторська історія для ресурсу Опіка Ангела. Може містити чутливий контент.

Різдво 2013-го.
Лікарня.

Мені привезли кутю, рибу, оселедець та інші різдвяні страви.

Імпровізований накритий святковий стіл і передчуття Дива! Боюся бути щасливою і дуже сподіваюсь на те, що, нарешті, 2013-ий буде тим самим неймовірним роком здійснення найзаповітнішої мрії.

23-ій тиждень.

Я відчуваю рухи, розмовляю зі своїм дитятком (сказали буде хлопчик). Але з середини поїдає неймовірний страх… страх, що все повториться знову…

Не дозволяю собі мріяти та уявляти який він буде коли зустрінеться зі мною, як ми його назвемо, хто буде в кумах і яку коляску чи ліжечко обрати… Не дозволяю, бо боюсь…

Мені 35 і це моя боротьба за материнство довжиною в 13 років.

Це 6-ий раз. І всі вони різні.

Photo by Kyle Broad on UnsplashДві завмерлі вагітності на 12-13 тижні. Дві – просто викидень з кровотечею на 7-8 тижні. Одні передчасні пологи на 24-му тижні.

Я не знаю, що таке токсикоз, зміна настрою, смаків, запахів чи вередування. Мене нічого не болить і не турбує. Я — ідеальна вагітна дружина, яка нічого не вимагає, а просто тихенько чекає на Чудо.

Я, як і всі дівчатка, з дитинства бавилась ляльками і в материнство, готувалась до свого призначення жінки на землі — стати матір’ю і виконати свою місію. Вийшла заміж – щаслива, молода, натхненна і з планами на майбутнє.

Але потім почалось… Довга дорога отієї місії.

Photo Unsplash
Перші дві волосочки. Радість. Болять груди, поправилась.

Перестали боліти груди. 12-ий тиждень. УЗД.

«У вас завмерла вагітність. На чистку!».

Шок. Біль. Лікарня. Операційна. Все.Наступні 9 років я проведу в неймовірному метанні між лікарнями, аналізами, операціями, процедурами, щоб знову побачити оті дві полоски.

Чоловік.

Це мала би бути підтримка в такий період. Але не зі мною…

Він зовсім відгородився від боротьби зі словами:

«Я хочу дітей, але все має вийти само собою. Я не буду ходити по лікарях. Хочеш — ходи сама!».

І мені як запаленило очі туманом…
Я себе звинувачувала у всіх гріхах і роз’їдала душу почуттям провини, що я не така як всі, я не можу, я не здатна… Тому я зроблю все, щоб виправитись, щоб доказати йому, що я можу.

Я здавала безліч аналізів, їздила по містах в пошуках лікарів та процедур, лягала на операції і мріяла…

Чоловік навіть фінансово не допомагав — не вважав за потрібне.

Я була сама. Всюди. І це було важко, але я ж сильна, я ж зможу!

Далі коротко як у статистиці – дві короткострокові вагітності, які закінчились кровотечею і викиднем на 7-8 тиждень.

І ось знов! Не дихаю до 7-8 тижня. Боюсь піти в туалет, щоб не побачити знов сліди крові. Ця паніка роз’їдає, але я тримаюсь..

Фух... Перейшла 8-ий тиждень. Все ок. Груди болять, узд зробила. Таблетки п’ю. Аналізи здаю. Як першокласниця слухаю лікаря. Тепер до 12-го дожити…

Слухаю, заглядаю, не думаю, сподіваюсь. Груди болять. Поправилась. Ледве жива іду на УЗД 12-го тижня. Фух! Все добре.

УРА!!!! Ми перейшли межу в 13-ть тижнів! Нарешті! Я неймовірно добре себе почуваю. Не нудить, не болить, перші рухи – неймовірні відчуття.

Свічуся від радості і заглядаю за колясками, роздумую над іменем.

Сказали буде дівчинка. Боже!! Дівчинка! Це ж прекрасно!

Аналізи в нормі (скільки ж я їх поздавала…).

Вже 24-ий тиждень. Яка ж вона рухлива!

Чомусь почала боліти поясниця… тягне і ниє. Я на роботі. Відпросилась додому. Іду в туалет... О ні!!!!... Кров…

Лікарня, огляд.

Photo by Unsplash”У вас відкриття на 4 пальці. Зараз народите”. «А є якась надія, що все буде ще добре?» ледве можу з себе видавити… «Ні. Немає! Зараз ви народите. Перейдіть в інший корпус. Там і народите.»…


Через три дні я повернулась додому і помітила, що волосся з лівої сторони сиве…

«Ти себе не берегла, ти ходила на роботу, ти не лежала, ти... ти…».

І знов я у всьому винна.Моє тіло не здатне. Воно не слухає мене.

А я дальше продовжувала боротись…

Лікарні, лікарі, пояснень нема… Так буває.. Треба пробувати знов…

І ось знов дві полоски. Це четвертий раз за 3,5 роки.

Я не радію, я боюсь думати, я боюсь дихати. Я буду лежати.

На 6-му тижні просто приїжджаю в лікарню зі словами:

«Покладіть мене на підтримку». «Вас щось турбує?». «Ні, але в мене ось така історія...».

Мене мовчки кладуть в стаціонар. Я проведу в лікарні 4,5 місяці з 5-ти.УЗД, аналізи — все ок. Мене підшивають, щоб на цей раз все було добре.

Новий 2013-ий рік. Я очікую Дива. Я не мрію, а просто чекаю. Мене відпустили додому і після Різдва я маю повернутись, щоб просто лежати в лікарні.

Мені сниться тато… Він завжди сниться, перед якоюсь бідою, ніби, попереджає. (Він помер, коли мені було 13-ть). Насторожуюсь, але відкидаю від себе будь-які погані думки. Він просто радіє за мене. Він ж мене безмежно любив!!!

Третє січня. Вечір. Туалет.. Кров… Паніка… Лікарня (60 км). Я ж особлива пацієнтка…

На УЗД кажуть, що все добре, заспокойтесь. Дитина в порядку. Звідки кров? Не зрозуміло… По показниках все добре.

Стаціонар. Капельниці, уколи, аналізи – все в нормі. Кровотеча припиналась. Що це було? Не відомо… Фух!!! Все добре! Чуєте!! Все буде добре!!! Це ж Різдво!

9 січня 2013-го. Вечір. Я на ліжку читаю книжку. В палаті зі мною ще 4 дівчини. Хтось на підтримці, хтось з іншими проблемами.

З мене різко хлюпнула вода… Відійшли води…

Я несамовито починаю кричати… Нііііііііііііііііііііі… Це кінець…

Серед того жаху, хочу зупинитись окремо на лікарях… Це дуже важливо. Ургента чергова лікарка, яка прийшла з пологового, підійшовши до мене, поки я просто ридала, запитала мене чи в мене є рукавички, щоб вона могла зробити огляд на кріслі. Рукавичок в мене не було.

«Ну то як я можу вас оглянути?

Десь знайшлись рукавички.
Огляд.

Я ще розказую їй свою історію на питання «Яка вагітність? Які роди? Скільки дітей?»… А в мене одна тільки фраза – «Розшийте мене і я собі спокійно народжу.. я вже знаю.. вже було…».

Я випрошую у неї це. Розшиває. «Ідіть лягайте!». Мені колять якийсь болючий і великий укол.. Як в тумані, я тремтячими руками підписую якісь папері, які мені, напівпритомній, підсуває медсестра…

Перейми кожні 5-10 сек. Я знаю, що зараз все закінчиться, але мене, чомусь не беруть на крісло, а всі дружно повторюють «Заспокойтесь і спіть…».

Ніч. Перша ночі. Перейми припиняються і стають не такими інтенсивними. Я нічого не розумію... Я чую рухи свого хлопчика… Я з ним прощаюсь і прошу пробачення, що знов не змогла…

Перейми припиняються… Рухи теж.

Третя ночі, четверта… ранок. Я хочу, щоб це вже закінчилось..

Зранку, мій лікуючий лікар, просто на кріслі сказав мені «Тужся!»… «Не кричи! Чого ти кричиш? Де чоловік? Ану іди її заспокой!»…

Перша моя фраза, після опритомнення від наркозу, була – «Добийте мене чимось.. Але чимось важким, щоб одразу…» В мене досі є бажання помсти, це не ненависть, але... Він спокійно назвав суму яку потрібно заплатити йому, бо це ж його робота, складна ситуація, роди, важкий випадок, таке буває, медицина – наука не точна…

Я вдома.

Photo by UnsplashЩо робити?


Як жити? Для чого жити?

Від чоловіка:

«Скільки вже можна плакати? Заспокійся!».

І я тихенько ревла коли нікого не було дома, вночі, коли приймала душ… щоб ніхто не бачив і не чув. А потім прийшли вони… думки.. страшні і спокійні.. Я не маю для чого жити. Я тут не потрібна. Я тут лишня. У мене були дуже моторошні думки, хоч я поводилась спокійно, виважено, без страху.На людях я була абсолютно спокійна і, навіть, посміхалась.

Через три тижні вийшла на роботу. Все виглядало гарно. Я задавала в пошуку в Гуглі фразу «Як жити без дітей?».

Одного разу натрапила на статтю, де жінка описувала свою історію і 6 стадій хотіння дитини. Прочитавши статтю — я зрозуміла, що я пройшла всі шість. Я зробила все, що могла, щоб здійснити цю мрію. І я цю битву програла.

Я не зберегла посилання і більше ніколи не могла знайти цієї статті, але тоді – це була та тонесенька ниточка, яка затримала мене тут. Я не пам’ятаю в який момент я перестала думати про суїцид… Якось робота, роздуми, поступово вони відступили, але натомість прийшла тиха і страшна внутрішня депресія.В мене було відсутнє почуття жалю, співчуття, до будь кого чи будь чого.

В тебе хвора дитина, батьки, чоловік, собака, хтось помер? Ну і що? В мене не було жодної реакції на такі речі.

Десь через 8-9 місяців, я почала розуміти, що це не нормально, це не правильно. Але поговорити про це я не мала з ким.

Я говорила сама з собою. Я не плакала. Воно не плакалось. Ніяк.

Але сталась подія яка мене «розтопила». Майдан. Я приймала активну участь в ті три місяці. Але не в Києві, а дома. Ті всі буремні події – тримали мене, я була потрібна. А 21-го лютого, коли Небесну сотню відспівували на Майдані, я дивилась телевізор і мене «прорвало».

Я проплакала цілий день, але я відчувала, що я виплакую і своє, яке сиділо в мені рік, яке я заштовхала далеко у свою підсвідомість. Невиплаканий біль, розпач і горе. Я, немовби, проснулась.

Photo by UnsplashЯ — жива, я буду жити!


З того моменту почалось моє відродження.

Я почала щось планувати і хотіти жити.

Я зрозуміла, що живу з людиною, з якою не хочу жити. Я розлучилась.

Я знайшла хобі, яке переросло в справу мого життя, яку я люблю і живу нею.

Я дозволила собі думати, що я особлива і не тому, що в мене немає дітей, а тому що я розумна, добра, молода і красива.

Я заслуговую на щастя таке, яким я його бачу, а не малює суспільство.

Так. Я зараз живу сама, але, інколи, я думаю, що щасливіша за багато сімей з дітьми.

Остаточно розібратись в собі мені допомогла психолог.

Мене ніяк не відпускав отой останній день вагітності 2013-го.. Я прокручувала його мільйони разів і розуміла, що нічого не міняється, і воно мене душить. На сеансах ми пройшли це і мені стало лекше.

Я не забула, воно не забудеться ніколи, але я прийняла себе повністю і з любов’ю до себе.

Я щиро і чесно полюбила себе без докорів і звинувачень.

Я — неймовірна.

Я стільки пережила і залишилась живою, доброю.

Я високо ціню людські якості і відповідаю добром на добро.

Я вірю в людей. Я вірю в себе.

Я дуже хочу, щоб моя розповідь комусь допомогла, стала отією ниточкою, яка веде до життя.

Я не знаю чому так стається. На це питання в мене немає відповіді, але я точно знаю, що ти особлива!

Ти варта життя і радості!

Ти можеш і маєш право бути щасливою без дітей.

Ти маєш право бути щаслива в своїй самотності.

Зміни зачіску, гардероб, оточення, роботу, подорожуй – ти можеш ВСЕ!

Ти в себе найкраща і найважливіша!

Цей світ для тебе! ЖИВИ!

Photo by Denys Nevozhai on Unsplash

Авторка побажала опублікувати власну історію анонімно.Копіювання, цитування та використання тексту на інших ресурсах без згоди автора вважатиметься порушенням авторського права.

________________________________________
Хочу щоб таких матеріалів було більше!
ПІДТРИМАТИ ОПІКУ АНГЕЛА
________________________________________
БЛОГ
ГОЛОВНА СТОРІНКА ОПІКИ АНГЕЛА