“Коли я повернулася з пологового “з порожніми обіймами” мені дуже хотілося говорити про свою втрату, відчути підтримку, щоб мені сказали:“ Мені дуже шкода”. Рідні ж вирішили не чіпати цю тему вдома, думаю, не хотіли зайвий раз травмувати.
За кілька тижнів вийшла на роботу. В мене чудові колежанки, з якими завжди було комфортно, було відчуття ось тих “рідних душ”. І що ж на мене чекало? Мої добрі подруги стали мене уникати, в розмовах я чітко відчувала, що вони фільтрують кожне сказане слово.
Я зрозуміла, що я втратила не тільки дитину, а й все моє минуле звикле життя, речі, які давали опору. Я сподівалася, що повернувшись до колективу, мені буде легше прийняти себе нову, але виявилося що тепер несу незручне для соціуму тавро “вона втратила дитину”, - Олена, 29 років.
Соціальна стигматизація (грец. Στíγμα — тавро, клеймо) — негативне виділення суспільством індивіда (або соціальної групи) за якоюсь ознакою з відповідним стереотипним набором соціальних реакцій на цього індивіда (або представників соціальної групи). На стигматизацію впливають забобони, ідеологеми, які історично встановилися у конкретному суспільстві та стали частиною їхнього світогляду. При цьому певні характеристики індивіда не беруться до уваги.
Стигма — властивість, на підставі якої формується негативний стереотип. Тому практично всі стигми є за своєю суттю стереотипом. Проте не кожний стереотип стигматизується. Проявлятися стигматизація може стосовно різноманітних груп населення за станом здоров'я, професією або соціальним становищем, конфесією, віком, статтю, національністю і т. ін.
“Я мала можливість бачити, як різні суспільства ставляться до теми втрати. Я народжувала за кордоном, де у мене є коло друзів, та, звісно ж, в Україні. Також опікуюся громадською організацією вже більше 4-х років та можу спостерігати, які зміни відбуваються і чи є дестигматизація.
Можу сказати лише одне, на даному етапі вона дуже точкова, одиниці лікарів, блогерів та батьків, які пережили втрату, починають вільно говорити. Одиниці видань пишуть про втрату. Та це поки непомітні зміни. Якщо зараз припинити розвивати ”Опіку Ангела”, перестати робити кроки для дестигматизації теми, все повернеться до того, як було 4, 5, 10 років тому”, - зауважує співзасновниця ГО “Опіка Ангела” Наталя Сениця.
“Я втратила сина десять років тому. В родині негласно вирішили, що згадувати нашого Михайлика ми не будемо, адже народжувала я за кордоном і навіть рідні не знали про мою вагітність. Не встигли…
Всі ці роки я мовчала теж. Не хотіла, щоб про мене за спиною говорили, чи щось запитували. Я навіть не здогадувалася, що безліч пар мають такий же досвід, як і я.
Тепер я читаю історії жінок і проживаю свій біль спочатку. Мені хочеться говорити про сина. Я зробила його невидимим, хоча і картала себе за це. Мені здається, що лише зараз я починаю приймати його смерть. Сподіваюся, що нарешті я знайду спокій у серці”, - з обговорення втрат в популярній спільноті на фейсбуці.