Учасниця спільноти Опіка Ангела та мама прекрасних Ангелів Світлана зробила дуже важливий огляд книг, які розкривають тему втрат. У статті авторка ділиться власним рейтингом літератури, ділиться роздумами та рекомендаціями.
Також до цього списку ми додаємо 11 книгу "Порожні обійми" Шерокі Айлз, доступна українською мовою, книга вийшла у друк уже після публікації цієї статті та завоювала любов багатьох!
Опис втрати в літературі зустрічається часто. Це вдячна тема, яка точно емоційно зачепить читача і приверне увагу до твору. Проте у випадку втрати вагітності чи дитини така література може також допомогти намацати вихід із мороку горя.
Перші ресурси, які трапилися мені, оглушеній втратою, в пошуках хоча б якої-небудь «соломинки», за яку можна вхопитися – це були «Опіка Ангела» та «Слід життя». Якщо Ви читаєте зараз цей огляд, то знайомі, принаймні, з одним із них.
І я перечитала все, що знайшла на їхніх сайтах – всі історії, всі статті, всі поради.
Потім пішла далі шукати і виявилося, що є чимало книг і фільмів, які стосуються як безпосередньо мого болю, так і загалом самого явища втрати, та існування і виживання у цій втраті.
Спробую поділитися тим, що я знайшла, чим користувалася і що було вартим уваги, на мою думку.
Сам процес пошуку і потім читання чи перегляду був шляхом, який треба пройти, і, можливо, настане полегшення. Хоча б тимчасове. Але – полегшення.
В цьому огляді книги розташовані не за тією послідовністю, в якій я їх читала, а за враженням і впливом, які вони на мене справили.
Мій особистий рейтинг:
- Посмотри на него. А.Старобинец
- Не вагітна. К. Саварина
- Маленькі ангели. Юстина-Ольга Голубець
- Тисячи сияющих солнц. Х.Хоссейни
- Чи ненароджені діти йдуть до Бога? А. Ольчик
- In vitro. Маргарита М.
- Прервавшиеся начинания. К.Панутос, К.Ромео
- Зовсім не страшна книга. А.Леухіна
- Боль утраты. К.Льюис
- Наутро после потери. Б.Дейтс
- Доповнення від Опіки Ангела: "Порожні Обійми" Шерокі Айлз.
Доповнення від Опіки Ангела:
"Порожні Обійми" Шерокі Айлз підтримала на шляху до зцілення багатьо батьків нашої спільноти. Придбати її можна за посиланням https://smaki.pub/product/porozhni-obiymy/ зі знижкою 20% із промокодом angelscare при чекауті.
*Книжкою, яку я прочитала в інтернеті буквально протягом одного дня і вечора була «Посмотри на него» Анни Старобінець (російською мовою) (http://loveread.ec/read_book.php?id=60921&p=2). На зустрічі «Опіки Ангела» одна з мам сказала, що це «номер один» для прочитання таких, як ми, і я з цим погоджуюся. Хоч вона була не першою, яку я прочитала, але в рейтингу книг на таку тему – №1 для мене.
Стиль викладу, опис почуттів, висновки авторки – все лягло в мої «пазли» і я кілька разів верталася і перечитувала деякі епізоди. Плакала. Але не гіркими, а якимись спорідненими і полегшуючими сльозами.
Кілька цитат:
«Считается, что первая стадия горя – это отрицание. Узнав ужасную новость, ты якобы не можешь сразу в нее поверить. Ты утверждаешь, что это просто ошибка или что тебе сознательно врут, что врач УЗИ – шарлатан, что он отправляет тебя на другое УЗИ к своему приятелю, чтобы выкачивать деньги… Да, я видела такое на форумах, посвященных патологиям беременности, и даже моя мама, узнав о результатах УЗИ, на моих глазах очень скоро пройдет эту стадию, это нормальный защитный механизм – но у меня он почему-то не срабатывает. Еще до того, как я полезла в интернет читать про поликистоз, еще до того, как прозвучал диагноз, еще в тот момент, когда он смотрел в монитор и молчал, я поняла, что все очень плохо. Действительно плохо» (я теж про себе якось зразу зрозуміла, що все дуже погано).
«И тогда он начинает меня убеждать, что это еще не ребенок, а плод. Плод не может существовать вне моего организма. Плод еще не живет в полном смысле этого слова… Он доказывает. Он настаивает. Он хочет этим меня утешить, но я прихожу в отчаяние. Мой ребенок живой, он пинается, он шевелится! Я кричу: не смей называть его плодом. Он человек, а не яблоко.
– Хорошо, но я могу называть его эмбрионом?
“Эмбрион” звучит лучше. Мы устраиваем теологический спор о душе эмбриона. Мой крещенный в православие муж утверждает, что души у эмбриона, наверное, нет. Некрещеная я утверждаю, что у него есть душа. И что я ее чувствую. Дополнительную, чистую душу внутри себя» (читаючи книгу «Чи ненароджені діти йдуть до Бога?», я намагалася знайти відповідь на це важливе для себе питання – чи є у ненароджених діток душа? – і та відповідь мене не задовольнила, бо я відчувала те ж саме, що й Анна Старобінець).
«От того, что Саша сейчас найдет его, побудет с ним и заглянет в его лицо, мне становится легче. И еще от того, что, вернувшись, он скажет, смогу я посмотреть на мертвого сына, не потеряв разум, или все-таки нет. Я уверена, что мой муж определит это правильно.
Муж приходит обратно с красными глазами и говорит:
– Он не страшный.
– Что, совсем не страшный?
– Совсем. Но он… грустный. И его очень жалко. Посмотри на него» (не розумію, чому більшість наших лікарів впевнені, що дивитися на свою мертву дитину страшно і відмовляють від цього батьків. Я рада, що бачила своїх хлопчиків і вони не були страшні. Вони були сумні і …досконалі).
*Каріна Саварина, «Не вагітна» (замовила безпосередньо у авторки www.savaryna.com)
Мені сподобалася книга, її тон, її структура, її фінал. Наступна за Старобінець в моєму сприйнятті.
Дуже-дуже багато подібного до моїх відчуттів, моїх процедур, моїх спроб, моїх помилок і моїх обіцянок. Знову я плакала і ця книга давала мені легкий поштовх до сліз і легальний привід плакати. Завжди можна було прикритися книгою і сказати, що книга «про сумне».
*Книгу «Маленькі ангели» від «Сліду життя» (www.slid.org.ua) сестра Юстина вислала мені «Новою поштою» дуже швидко і крім книги, там був ще брелок у вигляді маленької ніжки та ще якісь милі, зворушливі дрібниці, які потім стали складовими моєї «Скриньки пам’яті». У цій книзі зібрано дуже багато корисного, але для мене вже було, на жаль, запізно. Авторка пише що, «щоб батьки, сім’я, медичний персонал змогли належно пережити втрату дитини, важливо їм надати відповідну підтримку і супровід». Я багато чого не знала, не розуміла, медперсонал не підказав і тому я зробила багато помилок, про які досі шкодую. Але в книзі були й вчасні поради, які дали розуміння, що «треба багато часу, щоб пройти через біль».
*Не зовсім по темі до цього переліку, але в цей же час я прочитала Халеда Хоcсейні «Тисяча сяючих сонць» (переклад російською мовою, http://loveread.ec/view_global.php?id=13623).
І хоч книга описує жіночі долі в мусульманській країні в період революційних змін в Афганістані, а не стосується безпосередньо втрати дитини, мені вона дуже запала в душу, залишила слід, запам’яталася. І там теж є епізод, пов’язаний з перинатальною втратою. І ритуал прощання з ненародженою дитиною описаний так щемко.
Дозволю тут кілька цитат:
«Очень уж ты торопишься, подумала Мариам. Откуда ты знаешь, что будет сын? А если что случится? Вчера Рашид принес крошечную дубленочку с шитыми красным и желтым шелком рукавами. Для мальчика. Ну разве так можно?»
«Теперь стоило Мариам подумать о стоящей в сарае незаконченной колыбельке или о дубленочке, что так и осталась висеть у Рашида в шкафу, как неизбывное горе охватывало ее, она слышала голодное гуканье ребеночка, его невнятное лепетание... Вот она дает младенцу грудь, он сопит и чмокает... Скорбь волной захлестывала ее, сбивала с ног. Она и не догадывалась, что можно так тосковать по нерожденному, которого ей и увидеть-то не довелось.
Потом кручина понемножку отступила. Бывали дни, когда мысли о прошлом уже не причиняли такой боли. А то ведь порой она еле поднималась с кровати, чтобы помолиться, постирать, приготовить Рашиду поесть.
Мариам страшилась выходить из дома. Ее снедала зависть к соседкам, родившим столько детей. Ведь у некоторых было по семь-восемь чад. И как женщины не понимали своего счастья, не постигали, как милостив к ним Господь, давший выносить и выкормить кроху! А вот ее малютку смыла грязная мыльная вода.
Мариам из себя выходила, заслышав жалобы на сыновей-хулиганов и бездельниц дочерей.
Внутренний голос пытался ее успокоить, утешить: «У тебя будут еще дети, Иншалла. Ты молодая. У тебя все впереди».
Но у горя Мариам были четкие очертания. Она смертельно тосковала по этому малютке, по вмиг ушедшему короткому счастью.
Бывало, ее душил гнев. Это Рашид виноват, рано начал радоваться. И с чего он взял, что у них родится мальчик? Ведь пути Господни неисповедимы. И зачем потащил в баню? Грязная вода, мыло, пар, жара — и вот, случилось непоправимое. Нет, нет, Рашид ни при чем. Вина лежит на ней одной. Это она спала не на том боку, лопала острое, не ела фруктов, пила слишком много чая.
Это все попущение Господне. Бог насмехается над ней. Осчастливил, подразнил — и вдруг лишил своего благоволения.
Только не надо кощунствовать. Аллах милостив. Ему не пристала мелочная месть. …
И Мариам становилась на колени и молила о прощении за нечестивые мысли».
«— Я все думаю... — Мариам старалась перекричать радио.
Рашид сердито вздохнул, немного убавил громкость, устало потер лоб.
— Что еще?
— Я все думаю, может, нам устроить настоящие похороны? Чтобы ребенок был погребен как полагается, с молитвами.
Мариам долго размышляла над этим. Нельзя, чтобы крошку все забыли. А на то есть освященный веками обряд.
— Это еще зачем? Что за дурость!
— Мне будет легче.
— Вот и займись этим сама…
Он прибавил звук, откинулся назад и закрыл глаза.
На следующей неделе, солнечным утром, Мариам вырыла во дворе ямку, бросила в нее дубленочку, купленную Рашидом, и присыпала землей» (ми теж з чоловіком сонячним днем викопали ямку, і я спалила в ній «Щоденник щасливої жінки», який чоловік мені подарував і в якому я відслідковувала перебіг своєї вагітності. Спалила халат, в якому була в лікарні, рештки непотрібних вже ліків, картки з датами УЗД… «Земля до землі, попіл до попелу, прах до праху»).
*«Чи ненароджені діти йдуть до Бога?» Аркадіуша Ольчика («Видавництво Святого Павла», Львів, 2019) була куплена в церковній крамниці. Питання ставлення Церкви до таких випадків, як наш, дуже хвилювало і цікавило. Те, що я знайшла в інтернеті, зокрема у православних священників, у мене, чесно кажучи, викликало спротив. Тому підзаголовок «Допомога батькам, які втратили дитину» спонукав швидко купити і читати прискіпливо.
Оскільки її написав католицький священник, то він намагався пояснити батькам «позицію Церкви щодо вічної долі цих неохрещених дітей». Він розповідає не лише про церковне поховання ненародженої дитини, дає поради, як пережити жалобу, подає свідчення батьків, які втратили своїх дітей, а й вміщує молитовник для батьків втраченої дитини, а також «Декалог осиротілих батьків». І хоч книга не дала мені відповіді на всі мої питання, вона була до мене «доброю».
*«In vitro» Маргарита М. (російською мовою, персональний сайт: http://margarita-m.com ) була куплена в книгарні, коли цілеспрямовано шукала щось по темі, але навіть не сподівалася, що натраплю на таке.
Авторка розповідає власну історію боротьби за мрію про дитину, а також подає кілька історій з різними фіналами: вдалими, невдалими і відкритими.
«Теперь мне точно известно, что разделить и понять мое состояние может только та женщина, которая прошла через подобное».
«Историй много. Они очень разные. Подозреваю, что после выхода книги будут появляться новые и новые эпизоды, женщины начнут говорить вслух, и мир содрогнется, узнав, на что идет женщина, желая стать матерью, и какие физические и моральные потрясения ее подстерегают. Но это будет потом. Сейчас об этом молчат».
Про втрату дитини теж мовчать, хоч невдале ЕКЗ – теж втрата, травма й удар по здоров’ю, самооцінці та гаманцю.
*Клаудиа Панутос, Кэтрин Ромео, «Прервавшиеся начинания» (російською)
Авторки впевнені, що допомогти насправді може визнання і участь в горі та втраті іншої людини, бо незграбні спроби близьких відволікти, придушити емоції насправді лише шкодять. І до переліку втрат, які наносять рани, вони зараховують не лише викидні, позаматкові і завмерлі вагітності, мертвонародження, смерть новонародженого, СРДС, аборт чи безпліддя, а й травмуючі пологи, кесарів розтин, передчасні пологи, вроджені вади дитини та передачу на всиновлення.
У книзі багато посилань на роботи і дослідження інших вчених, лікарів, психологів, і написана вона, як на мене, таким академічним стилем, ніби наукову роботу читаєш. Але я багато підкреслювала, бо знаходила думки, співзвучні моїм. І вправи, які, на думку авторок, можуть допомогти, описують людей, яким дійсно допомагали.
*Анастасія Леухіна, «Зовсім не страшна книга» https://non-scary.org/
Про життя, смерть і те, що між ними, як пояснює свій задум авторка. Це дійсно зовсім не страшна книга з теплими чуттєвими історіями, мудрими висновками і корисними порадами.
Досвід горя рано чи пізно матиме кожен із нас. Оскільки з’являються такі книги, маємо надію, що й наше горе не буде мовчазним.
*Клайв Льюис, «Боль утраты» (в перекладі на російську https://www.litmir.me/br/?b=18287&p=5)
Щоденник письменника після втрати коханої дружини з болісними питаннями і відсутністю відповідей. Шлях автора через біль.
«Я полагал, я могу описать состояние, начертить географическую карту своего страдания. Но оказалось, горе — это не состояние, а процесс. Тут нужна не география, а история. И если я не перестану писать эту историю, поставив произвольную точку, то тогда нет никакого резона останавливаться. Ведь каждый день происходит что-то новое, что требуется занести в дневник. Горе — как длинная извилистая долина, где за каждым поворотом вам открывается новый ландшафт, но, как я уже говорил, это не обязательно, иногда, наоборот, за очередным поворотом вас ожидает сюрприз другого рода: повернув, вы с изумлением обнаруживаете, что вы оказались в том же самом месте, которое вроде бы прошли несколько часов назад. Вот тут вы начинаете задумываться, может это вовсе не долина, а траншея в виде замкнутого круга. Нет это не так, если даже что-то и повторяется, то в другой последовательности».
* Боб Дейтс, «Наутро после потери» (в перекладі російською https://www.litmir.me/br/?b=315238)
Перший розділ називається «Утрата – признак того, что вы живы». Це мало б мене тішити, але мене це засмучувало: я не хотіла доказів того, що я жива. Я не хотіла доказів такою ціною. Я взагалі не хотіла бути жива.
Бо це дуже боляче.
Але там був і такий пункт: «Позволяйте себе злые чувства. Если вы разозлитесь на весь мир в целом, на Бога в особенности, не мешайте себе испытывать эти чувства. Хуже не станет ни вам, ни миру, ни Богу! Помните, даже если вы знаете ответ, вполне естественно спрашивать: «Почему!?»
І я читала. Дійшла до порад. До вправ. До фаз і часових відрізків горя. Дещо стало зрозумілішим. Про щось я подумала, що повернуся до цього пізніше.
Але я вдячна автору, що він все це проаналізував і описав, намагаючись допомогти людям, які страждають. Таких людей багато. З ними теж щось подібне страшне сталося. Вони впоралися.
Ще в одній церкві була куплена книга «Де Бог, коли боляче?» Філіпа Янсі (Видавництво «Нова Надія», Львів, 2009).
Тоді було дійсно боляче, і дійсно хотілося знати: де Бог?
Автор зауважує, що «без болю наше життя …було б беззахисним перед невідчутною небезпекою».
Читаючи книгу, я зрозуміла, що вона досліджує фізичний біль, а мені боліло в іншому місці.
Тому я не дочитала цю книгу, хоч, без сумніву, вона буде корисною з точки зору пізнання різних аспектів людського життя.
Навіть кількість лише цих книг, знайдених і прочитаних мною, говорить про те, що горе є, що його шлях у кожного непростий, у кожного особливий, не може бути штучно скорочений чи пришвидшений і не лікується читанням. Але читання дає якесь певне розуміння, наповнює час цією роботою (читанням), викликає сльози і приносить хоч тимчасове полегшення.
Щоправда – тимчасове.
Але – полегшення.
Хочу щоб таких матеріалів було більше!
ПІДТРИМАТИ ОПІКУ АНГЕЛА
__________________________________
БЛОГ
ГОЛОВНА СТОРІНКА ОПІКИ АНГЕЛА